Прізвище, яке вигадав чиновник: як Жозе Сарамаґо змінив світ літератури

Хто з нас обирає своє прізвище? Зазвичай ніхто. Ми народжуємося з ним або ж змінюємо у свідомому віці. А ось Жозе Сарамаґо носив те, що йому дав чиновник, і зробив це ім'я відомим на весь світ, отримавши Нобелівську премію з літератури. Звісно, не лише завдяки прізвищу, але ж іноді такі дрібні випадковості можуть здатися символічними, чи не так?

Історія його імені сама по собі притча. Народився він у селі, в родині безземельних селян. Батька звали Жозе де Соуза, матір – Марія да Піедаде. А "Сарамаґо" – це було прізвисько родини, що означало дику редьку, яку бідняки їли, коли іншої їжі просто не було. І от реєстратор, оформлюючи метрику новонародженого Жозе, дописав це прізвисько до його імені. Про такий "подарунок" від чиновника він дізнався лише в школі. Жодних псевдонімів, лише чиста випадковість, перетворена на світовий бренд.

Незважаючи на таку непересічну історію імені, шлях до літературної слави був довгим і зовсім не очевидним. Родина переїхала до Лісабона, а на університет грошей не було. Тож майбутній Нобелівський лауреат здобував професійну освіту, а потім працював автомеханіком. Згодом був перекладачем і журналістом. Але спрагу до знань, яку не могла дати школа, він тамував сам: проводив увесь вільний час у публічній бібліотеці.

Його перша книга вийшла, але тоді літературної слави не принесла. Довгий час письменницька діяльність була для нього, по суті, другою справою, не головним заробітком. Переломним моментом для міжнародного читача став роман, виданий у 1982 році. Лише тоді він по-справжньому відкрив себе світові.

У 1998 році його відзначили Нобелівською премією з літератури, і він став першим серед португальськомовних письменників, хто отримав цю нагороду. Нобелівське формулювання влучно описує його манеру: тексти, як притчі, що тримаються на уяві, співчутті та іронії. Це відчуття правдивості, яке проймає, коли читаєш його твори.

Він майстерно бере одне неможливе припущення — наприклад, ціле місто раптом осліпло, або виборці масово кинули в урни чисті бюлетені, або ж Ісус виявився людиною, яка сумнівається, — і далі послідовно, без жодного поспіху, розгортає його наслідки. Герої в цих романах часто не мають імен, вони діють за логікою, яку читач легко впізнає з власного життя: страх, голод, влада, колективна провина.

Читається Сарамаґо непросто, про це варто знати одразу. Він писав довгими реченнями, у яких репліки персонажів не відокремлені ані тире, ані лапками. Розділові знаки зведені до коми й крапки. Спершу це може здатися справжньою перешкодою. Але з часом цей незвичайний ритм починає працювати як усний переказ: ніби хтось розповідає тобі історію, не даючи зупинитися, затягуючи у вир подій.

Українською доступні кілька його книг, і саме на них можна найлегше побачити, як працює цей унікальний метод.

Ось, наприклад, «Євангелія від Ісуса Христа». Тут він переписав євангельську історію як людську драму, зображуючи Ісуса не месією з готовим призначенням, а людиною, яка сумнівається, помиляється й шукає. Сюжет розгортається навколо вифлеємської різанини немовлят, і ця подія лягає на героя тягарем, який не полишає його. Письменник не заперечує канонічної фабули, а ставить до неї ті запитання, які канонічний текст обходить: чого віра вимагає від людини, кого вона виправдовує, а кого залишає без захисту. Ця книга стала початком політичної історії самого Сарамаґо. Її вилучили зі списку претендентів на одну з європейських премій, що він сприйняв як цензуру і через це навіть переїхав жити на іспанський острів.

У «Сліпоті» ми бачимо безіменний мегаполіс, де люди один за одним втрачають зір без зрозумілих причин. Осліплих ізолюють, а єдина, хто зберегла зір, прикидається сліпою, щоб бути поруч із чоловіком. Усередині карантину швидко зникають гігієна, їжа, та й усі правила. Розповідь про це ведеться без прикрас, у подробицях, які читаються важко. Роман діє як алегорія, але нічого не пояснює, не називає країни чи імен. Саме тому його легко прикласти до будь-якої кризи, де цивілізація тримається лише на звичці. Сліпота тут — це не діагноз, а стан, у якому розкривається те, що раніше було прихованим.

Дія «Прозріння» відбувається через чотири роки після подій «Сліпоти» у тій самій країні. У день виборів більшість городян кидає в урни чисті бюлетені. Уряд, спершу розгублений, потім розлючений, оголошує надзвичайний стан. У столицю присилають комісара з агентами, щоб з'ясувати, хто ж організував «змову». Це сатира, де комічне й жахливе стоять поруч: державна машина діє послідовно й безглуздо, а люди, яких вона підозрює, просто відмовляються грати за правилами. Якщо «Сліпота» показує, що буває, коли суспільство втрачає зір, то «Прозріння» — що стається, коли воно бачить занадто добре. Читати їх зручніше послідовно.

Або ж візьмімо «Каїна» — роман, виданий за рік до його смерті. Каїн, убивця брата, мандрує біблійними епізодами, опиняючись там, де Старий Заповіт зазвичай розповідає про інших героїв. Текст іде суцільною течією довгих речень, без глав, а мандрівка Каїна перетворюється на суперечку з Богом про справедливість. Це найкоротший роман серед згаданих і тому, можливо, найзручніший для першого знайомства з автором. Сарамаґо не переконує, а проводить читача через послідовність спостережень, кожне з яких ставить під сумнів чергову біблійну «очевидність».

Усі чотири книги, доступні українською, мають спільну будову: одне неможливе припущення і строга логіка його наслідків. Неприкрашена мова, часто безіменні герої, а моральний висновок автор свідомо залишає читачеві. Якщо ви шукаєте, з чого почати, «Сліпота» або «Каїн» будуть добрим вибором. «Прозріння» краще читати після «Сліпоти», а «Євангелію від Ісуса Христа» – тоді, коли є достатньо часу для довгого, повільного тексту.

Жозе Сарамаґо пішов з життя у 2010 році, але все, що він написав, об'єднує одна важлива річ: недовіра до готових відповідей. Саме за це його книги читають і сьогодні, переосмислюючи з ними світ і самих себе.



0
0
0.000
0 comments