Весь 2023 я збирала себе по частинках.

Це складно пояснити людині, яка нічого не втратила в цій війні- чому ти так чипляєшся за покинуте житло, нереалізовані проекти, дитячі альбоми, улюблені духи, друзів, своє комфортне життя. Типу: давай живи тут і зараз. Ти вижив, радій!

Психотерапевти стверджують, що вимушена еміграція по силі емоцій зрівняна з втратою близької людини.

Було таке відчуття, наче потяг метро розмазав мене по стінках тунелю. І я заново збираю себе до купи - руки, ноги, шия, пальці, серце - і заново вчусь ходити та дихати.

Якщо 2022 пройшов на повній швидкості і на довбаному адреналіні "ось-ось" (Херсон, Харківська обл, ми наступні) то 2023 з самого початку випробував відключеннями світла та неясними перспективами.

А після руйнування плотини Каховськоі ГЕС ми всі ясно побачили: світу пофіг. ПОФІГ.

Я поїхала в Словаччину, намагаючись забезпечити дитину. Хоча б її.

З усіх моїх досвідів праці заробітчанина, єдиним цікавим проєктом були зйомки в історичному кіно. В Братиславі. І хоч грала я там "жінку в полосатій піжамі" з концтабору, це було єдине творче і щось з минулого життя. Все інше - рабський труд.

Восени мені стало все так байдуже, до омєрзенія. Я прибирала хостели за 25є/зміна, жила в якомусь дніщщі і мріяла щоб якось це все скінчилось. Навіть смертю.

На питання "як ти?" Відповідала "ніяк" То була правда.

На протязі 23-го періодично приставала до людей (друзів і просто знайомих) з питаннями як їм вдається знайти новий сенс життя в іншому місці, а що робити мені якщо я навіть ґрунт під ногами не відчуваю? Все пливе.

До війни в мене було багато проєктів і різних джерел доходу: ⁃ статті в друкованій пресі і на сайтах інформагентств, ⁃ тексти на замовлення, ⁃ продаж фото і відео в фотобанках, ⁃ туристичні подорожі групами, ⁃ програма "радіомандри" ⁃ фототури, ⁃ монтаж нового серіалу про подорожі в карантинні часи (

)(який зжирав весь мій час) і за який обіцяли спонсорський новий автомобіль

• книжки та сценарії, ⁃ Ну і робота в департаменті культурі.

І все воно рухнуло водночас. А я виявилась не готова.

І пожалітись на свої проблеми нікому. Всі такі. Сама греби.

І тоді, трясучись від страху, а не від сміливості, я приймаю рішення їхати далі. Далі в Європу. Сама, одна.

І тільки після нового 2024 року до мене дійшло, що війна надовго. Без тих "якщо", які мучили раніше. Надовго.

І поки війна- чоловік буде волонтером, зайнятим з ранку до ночі забезпеченням наших хлопців, вкладаючи всі сили і гроші. А мені треба подивитись правді у вічі і взяти відповідальність за родину на себе.

Так я опинилась в Ірландії (https://t.me/irelandforukrainian/91)