EN/UA Думки про війну | Thoughts about war

Всім привіт! Сьогодні більш менш тихий ранок був. Я подзвонила своїй подрузі, взнала як у неї справи, вона вагітна, її чоловік зараз захищає Україну. Ясна річ, що вона дуже за ним сумує, переживає. А ще намагається підбадьорити себе, каже типу їхня спільна дитина буде "дитина війни"

Я ось дивлюся на людей, як вони всі змінилися, одна Україна стала немов однією родиною! Ця війна нас всіх об'єднала горем. Кожен намагається один одному допомогти, щось зробити, щось перерахувати на рахунок ЗСУ. Немає грошей, то люди тягнуть одяг, медикаменти, консервації, у кого що є!

Ми стали відчувати один одного рідними, навчилися співчувати чужому, але вже і не чужому як виявляється, а своєму горі. У нас в районі було три поховання, хлопців везуть з війни до матерів, дітей, жінок... Везуть провести у останню путь. Це так прикро... У мене кожен ранок думки про те, що колись ця клята війна скінчиться, можливо восени наступного року, або влітку. Але вона не скінчиться назавжди в головах людей, в думках вона буде навіки.

Я пам'ятаю як мій покійний чоловік майже кожну ніч спав з ножем під подушкою, йому все снилися бойові дії. Психіка зламана на все життя. Ще у 1991 році він потрапив у Придністровську війну. Громадянин України, останні залишки СССР, тоді ж Україна вже стала незалежною, а яким чином мій чоловік опинився у Придністров'ї. Це для мене до сих пір залишається загадкою. Говорити про те він не любив, а як і казав щось, то майже нічого. Живий і слава богу.

Ось так і у нас буде, війна для нас не закінчиться, вона буде ще довго про себе нагадувати. А після неї на вулицях з'являться гарні люди. Гарні, це ті, що залишаться інвалідами на все життя. І вони дійсно гарні! Нам ще багато до чого треба буде звикати...

Фото https://t.me/operativnoZSU

________💙💛________

Hello everybody! Today was a more or less quiet morning. I called my friend, found out how she is doing, she is pregnant, her husband is currently defending Ukraine. it is a dream that she misses him very much, worries. And he also tries to cheer himself up, says that their joint child will be a "child of war"

I look at the people, how they have all changed, one Ukraine has become like one family! This war united us all in grief. Everyone tries to help each other, to do something, to transfer something to the account of the Armed Forces. There is no money, so people drag clothes, medicines, canned goods, whoever has what!

We began to feel each other as relatives, learned to sympathize with a stranger, but not a stranger, as it turns out, but our grief. There were three burials in our area, boys are taken from the war to their mothers, children, women... They are taken to see them on their last journey. It's so sad... I have thoughts every morning that someday this damn war will end, maybe next fall or summer. But it will not end forever in the minds of people, it will be in thoughts forever.

I remember how my late husband slept with a knife under his pillow almost every night, he kept dreaming of combat operations. Psyche is broken for life. Back in 1991, he got into the Transnistrian war. A citizen of Ukraine, the last remnants of the USSR, at that time Ukraine had already become independent, and how did my husband end up in Transnistria. It still remains a mystery to me. He didn't like to talk about it, and when he did say something, it was almost nothing. Alive and thank God.

This is how it will be with us, the war will not end for us, it will remind us of itself for a long time. And after her, beautiful people will appear on the streets. The good ones are those who will remain disabled for life. And they are really beautiful! We still have a lot to get used to...