Дорога життя

Сьогодні у когось у Фейсбуці прочитала такий вислів щодо нашого сьогодення: "Щодня стає легше жити важко". І мабуть його зрозуміють лише українці. Тут йдеться не лише про труднощі перекладу та особливості української мови, а й про наше життя тоді, коли вже другий рік триває Велика війна. Нам спочатку було страшно, важко, була паніка, потім постійна тривога, потім дрібка надії і величезна віра. А цієї осені почала потихеньку душити страшна туга, депресія та й зневіра десь там копає потихеньку у спину. Тобто жити стає все важче. Але ми живемо, бо мусимо. Найгірше нічого не робити, бо це точно нікому не принесе користі, треба жити заради наших дітей, працювати (і воювати) заради перемоги. Дуже шкода, що все наше життя не стало спрямованим у русло заради перемоги. Але це б означало суттєве обмеження наших прав, а враховуючи що справді війна надовго, ніхто потім може і не повернути нам нам нашу волю...

Все це дуже складно насправді, але ми живемо і рухаємося вперед. Нещодавно у нашій сім'ї з'явилася третя дитина, це було дуже складно наважитися привести її у світ, де іде ця жорстока війна і немає жодної впевненості у майбутньому. Але нам треба бути сильними, ми мусимо покладатися в першу чергу на себе, то ж ми з чоловіком пообіцяли собі виховати ще одного справжнього українця, якби це важко не було. Якщо нас, українців, ставатиме більше - Україна також ставатиме сильнішою. Тому це переважило і тепер ми разом адаптуємося до нових умов.

Свій пост я назвала "Дорога життя", бо будь-які дороги дарують життя державі. Це добре розуміли римляни, тому вони збудували розгалужену мережу доріг по всій імперії. Але ця фраза зараз на слуху з іншої, більш сумної причини. Так називають останню дорогу у напів оточених українських містах на сході України, яку ще контролює українська армія і по якій привозять харчі і боєприпаси солдатам, які тримають там оборону (а ще гуманітарну допомогу для впертих "ждунів", які залишаються у своїх напівзруйнованих домівках чекати до останнього на прихід "визволителів").

Була ще у мене думка про "Дорогу до неба", схожою міг би скористатися мій двоюрідний брат, що загинув минулого тижня. Бо небо вчора, коли були зроблені ці фото, було неймовірного блакитного кольору і мало неймовірну глибину. Так і хотілося туди пірнути. Але ще не час пірнати в небеса, ще тримає нас грішная землі і ми грішні не виконали на ній все, для чого були призначені.