Monomad Challenge. Still life

The war continues. The war does not allow us to forget about ourselves, no matter how much some people want it. Sometimes here, in the deep rear, we forget about it due to routine tasks and everyday worries. But it is not for long. We are fighting a bloodthirsty beast that takes pleasure in the deaths of civilians. More precisely, not with an abstract huge beast, the terrorist state Russia, but with thousands of small nasty animals that, like nanobots, are the basis of a huge combat robot. It is ordinary Russians who crave the blood of Ukrainians, it is worth visiting and reading their publications. But I rarely go there, it makes me sick, I suffocate from the concentrated anger emitted by these "innocent" Russians. They shout: "Destroy them, kill them, torture them, rape them, burn them, wipe them off the face of the earth..." And so on and on.

They all rejoice when rockets destroy our cities. They especially rejoice when rockets kill civilians. Like yesterday, when Russian rockets destroyed a house in my native Lviv, killing 10 people and wounding 42. Many of those who survived were left homeless.

And yes, it happens all the time. Recently, this happened in Kramatorsk, it happens every day in cities, villages and towns close to the front line. I don't write about it every day and I feel ashamed and not ashamed at the same time. I wrote about the rocket attack on Lviv and it is selfish. But healthy selfishness helps not to go crazy from the horrors of war. Last year I had to hold on when Taras was not at home. And although I was worried about him, I had to take care of the children and taking care of them helped me not to eat myself up from the inside, because then who will take care of the children if not me?

These photos were also taken last year and it was also one of the ways to distract from the constant worries and thoughts about the war. And the black and white format of these images fits well in order to perpetuate the memory of those people who died yesterday. Eternal memory!

Війна триває. Війна не дає про себе забути, як би того дехто не хотів. Іноді тут, в глибокому тилу, ми за рутинними справами та повсякденними турботами забуваємо про це. Але це ненадовго. Ми воюємо з кровожерливим звіром, який отримує задоволення від того, що гинуть мирні мешканці. Точніше не з абстрактним величезним звіром, державою-терористом Росією, а з тисячами маленьких гнидотних звіренят, які наче наноботи є основою величезного бойового робота. Саме прості росіяни прагнуть крові українців, варто зайти почитати їхні пабліки. Але я рідко туди заходжу, мене нудить, я задихаюся від концентрованої злості, які випромінюють ці "невинні" росіяни. Вони кричать: "Знищити їх, вбити, закатувати, гвалтувати, спалити, стерти з лиця землі..." І так без кінця краю.

Всі вони тішаться, коли ракети руйнують наші міста. Особливо вони радіють, коли ракети вбивають мирних мешканців. Як вчора, коли російські ракети зруйнували будинок в моєму рідному Львові, вбили 10 людей і поранили 42. Дуже багато з тих, хто вижив, залишився без даху на головою.

І так, це відбувається постійно. Нещодавно таке сталося в Краматорську, це щодня відбувається в містах, селах та містечках, наближених до лінії фронту. Я не пишу про це щодня і мені соромно, і не соромно водночас. Я написала про ракетний удар по Львову і це егоїстично. Але здоровий егоїзм допомагає не збожеволіти від жахів війни. Мені потрібно було торік протриматися, коли Тараса не було вдома. І хоча я переживала за нього, мені потрібно було дбати про дітей і турбота про них допомагала мені не зжирати себе зсередини, бо ж хто тоді подбає про дітей, як не я?

Ці фотографії також зроблені торік і це також був один із способів відволіктися від постійних переживань та думок про війну. І чорно-білий формат цих зображень гарно пасує для того, щоб увіковічнити пам'ять про тих людей, які загинули вчора. Вічна пам'ять!