Monomad Contest. Emotions. Mini photo shoot

It's raining again. As if it is not summer yet, but already autumn. This summer is terribly rainy. And although the rains are not prolonged, they do not last for several days in a row, but we can only have a few days without rain at all. The period without rain can end with a thunderstorm (it happened tonight), a powerful but short shower, light rain that will last half an hour, but everything around becomes wet and work outside is no longer possible until the end of the day. Then it remains to move into the house. No one canceled lunches and dinners (breakfasts are left as they are, but it's easier there, you can get by with sandwiches that you can force your husband to make), and endless housework. But sometimes I just want to sit on the terrace, plunge into deep thoughts under the sound of rain and ignore the distant cries of "Mom", without which my son can do for more than ten minutes when he is at home.

It is a paradoxical situation when we want to take a break from our children, because their presence is too much for us, but we miss them, we should separate for a short moment. Such is human nature. And so are our children, now they need us a lot, but the older they get, the less they need us. This is good at the same time, because our children need to be independent, but sometimes it hurts parents when we are too independent.

This was a prologue to a mini-series of black and white photos of my son Markian, in which he shows genuine and genuine emotions, acting very naturally in front of my camera. I just needed to write something, and the sound of the rain allowed my thoughts to flow freely and casually, sometimes delving into the territory of the subconscious. Apparently, what is there needed to get out.

Знову падає дощ. Наче й не літо ще, а вже осінь. Це літо страшенно дощове. І хоча дощі не затяжні, не тривають по кілька днів поспіль, проте зовсім без дощу у нас може лише кілька днів. Період без дощу може завершитися грозою (була сьогодні у ночі), потужною, але короткою зливою, несильним дощем, що триватиме пів години, проте довкола все стає мокрим і робота назовні до кінця дня вже неможлива. Тоді залишається переміститися у будинок. Обіди та вечері ніхто не відміняв (сніданки само собою залишаються, але там простіше, можна обійтися канапками, які можна примусити зробити чоловіка), а ще безкінечна хатня робота. Та іноді хочеться просто сісти на терасі, поринути у глибинні думки під шум дощу та не зважати на далекі крики "Мам", без яких довше, ніж десять хвилин може обійтися мій син, коли він вдома.

Це парадоксальна ситуація, коли ми хочемо відпочити від своїх дітей, бо нам їх забагато, проте ми сумуємо за ними, варто нам розлучитись на коротку мить. Така людська природа. І так само наші діти, зараз ми їм дуже потрібні, та чим вони старші стають, тим менше нас потребують. Це вдночас добре, бо наші діти повинні бути самостійними, але іноді це ранить батьків, коли ми надто самостійні.

Це був пролог до міні-серії чорно-білих знімків мого сина Маркіяна, на яких він демонструє щирі та непідробні емоції, дуже природньо поводячись перед моїм фотоапаратом. Просто потрібно було щось написати, а шум дощу дозволив моїх думкам текти вільно та невимушено, іноді заглиблюючись кудись на територію підсвідомості. Мабуть те, що там знаходиться, потребувало виходу назовні.