A Message of Hope./ Послання Надії. (En/Ua)

Hello everyone! I liked this title so much that I simply had to leave my own message under it.
So, the last time I was at the village cemetery, I was searching for the burial site of my great-great-grandmother. But this time, when I arrived in the village, the house felt fresh and cozy. And that specific, bitter smell of mothballs was gone. You know the one, right? I finally figured out where it came from: excess humidity in the rooms! So now, I place moisture absorbers around the house, and the unpleasant smell disappears. Actually, there is a lot of hidden moisture—in the corners, the closet, the bed—and now I can actually see it piling up in the filled containers.
While cleaning the yard and letting my thoughts wander, I found myself reflecting on five essential virtues: generosity, courage, prudence, justice, and hope. I often think that ordinary people simply cannot grasp the sheer scale of what is churning inside me. Some consider me eccentric, naive, or overly kind, often devaluing the very qualities I actually carry through life.

• Generosity doesn't mean giving away the last shirt off your back; it's simply sharing what your hands are already overflowing with.
• Courage, to me, means not being afraid to take steps, not being afraid to make mistakes, starting over yet again without getting discouraged, but rather analyzing and moving forward.
• Prudence gives me the ability to make decisions without throwing words to the wind, acting from the heart and my own genuine needs.
• Justice is when I don't jump to conclusions and maintain a balance, avoiding labeling others, but instead precisely analyzing their actions toward me.
• Hope is Me myself—my driving, pure force, my amulet. When it feels like everything is lost, Hope whispers with absolute certainty: "It's not over yet."

And you know what is interesting about my life? I am constantly refining the methods and tools for a better existence. I am not standing still. I refuse to boost my self-esteem at the expense of belittling someone else, I don't need anyone's approval, and I certainly am not looking for someone to act as a cure for my own emptiness!
Every person should try to realize their dream. At least once, at least by trying to dream. When I see qualities in people that differ completely from mine, I catch myself thinking: "Don't they realize how that looks from the outside?"

You see, negative emotions are loud. They are easier to trigger, easier to use to manipulate people like puppets, creating a sense of self-importance while refusing to take any responsibility for the other person, completely devaluing them. Making someone genuinely happy is much harder; it requires accepting other people's flaws and choices without weighing them down with your own projections.
I ask myself rhetorically:
— Why can't people just speak directly, honestly, and normally, without veiled ciphers and manipulative codes?
And I answer myself mentally right away:
— Because a direct and honest conversation requires those exact virtues I mentioned earlier: maturity, courage, and responsibility.
Honestly, I am so glad that I am comfortable in my own company, because unpacking someone else's trauma requires a whole extra lifetime. I prefer to stay just myself and remain a calm observer of human behavior.
I've noticed a recurring pattern: everyone is constantly searching for points of control—whether they are bosses, colleagues, romantic partners, or children. Why do people need to control things so badly?
Yesterday, I listened to an interview with physicist Mykhailo Vysotskyi, whose house was hit by a missile.
— Why aren't you devastated? — the interviewer, Sukhanov, asked him.
— Can I control this? I can't change it. Whatever we could, we saved. Unfortunately, decades of work burned down, but I managed to recover a few things from my father's laptop—ten years of labor, — and he just keeps right on working.
Control gives a false sense of security, an illusory power over someone else, compensating for one's own helplessness to just speak the plain truth. In the end, all human manipulations boil down to inflating their own Ego. And the absolute classics of the genre are emotional rollercoasters, sudden disappearances, and abrupt returns.
When you see it all so clearly, it actually becomes laughable—this absolute kindergarten behavior. All these psychological tricks amount to nothing more than a cheap circus designed to inflate a fragile sense of self-importance.
And then I ask myself again:
— Well, why don't I know how to manipulate like that? Or could I?
And the answer doesn't take long to arrive:
I suppose people who manipulate and twist scenarios think that I am playing the exact same game of cat-and-mouse with them. But I simply don't care. It takes away the time I need to create my unique crafts, to grow, to learn new things, and to surround myself with people who genuinely fill each other with warmth and kindness.
A man once told me about his wife: for the first three years she was an ideal partner, and then something happened—she turned into a completely different person he didn't know. Why did she change?
— Well, because she wanted to show you the best version of herself. You fell in love with that image and decided that this convenient, perfect person was what you needed by your side. And what about me? I have always been the same—from our very first meeting to years later. Yes, it's difficult, because it's uncomfortable dealing with a non-ideal Nadia. But over time, you realize that you made a mistake by choosing just a polished outer shell. Because after three years, when the woman finally gets tired of wearing a mask, you are forced to look past the packaging and see her true essence.

No one wants to admit their own mistakes, least of all men.
Perhaps I have reached that boundary where I can no longer fully trust anyone or open up blindly. Especially when new manipulations pop up every single day. Better to build my own best version of Hope than to wander around Lviv looking for mythical white smoke.
I have stopped being someone's manufactured miracle or waiting for a validating glance. I am no longer the person I was five years ago.
I am the main character of my own life, and this is the best place I could possibly be right now. (By the way, that was even the fortune on my manicure slip!)
I am no longer a spectator in someone else's production or a minor role in someone else's script. I am writing my own story, which includes a rustic village house with its honest challenges, my rich life experience, and most importantly—Myself: real, strong, and self-sufficient.
Suddenly, something rustled and fluttered its wings in one of the rooms. It was a large green dragonfly. While I was figuring out how to help it, it flew right out through the wide-open front door.
After all these reflections, I went back to the village cemetery. Following my usual routine, I set up and lit candles, then went to paint the wooden benches so the paint would protect them from rain and wind, helping them last longer. And on my way out, I found it—the burial site of my great-great-grandmother. Right where I had looked the first time. It was just that previously, something had blinded my eyes. But this time, the fog finally cleared: I spotted it, and I was able to touch the metal cross of Anna.
Because for every true main character, knowing your roots and holding onto your own dignity is everything.

Привіт усім! Так сподобалася мені назва, що я мушу залишити під нею власне послання.
Так от, минулого разу на сільському цвинтарі я шукала поховання бабусі моєї бабусі. А цього разу, коли я приїхала в село, то в будинку було свіжо і затишно. І не було отого запаху нафталіну, знаєте? З таким гіркуватим присмаком. Я розгадала його походження! Це через вологість у приміщенні. Тому я тепер у кімнатах розставляю збирачі вологи, і неприємний запах зникає. Насправді вологи багато в приміщеннях будинку, в шафі, у ліжку, і тепер я це можу побачити в заповнених ємностях.
Роздумуючи про життя під час прибирання території, я можу відзначити для себе важливі п'ять чеснот: щедрість, мужність, розсудливість, справедливість і надію. Я думаю про те, що пересічним людям просто не збагнути того масштабу, який вирує в мені всередині. Мене вважають дивачкою, наївною, надто доброю, знецінюючи ті якості, які я насправді несу крізь життя.

• Щедрість не вимагає віддавати останню сорочку, можна просто ділитися тим, чим твої долоні переповнені.
• Мужність у мені про те, що не страшно робити кроки, не страшно помилитися, починати вкотре спочатку і не розчаровуватися, а аналізувати й продовжувати йти вперед.
• Розсудливість допомагає мені приймати рішення, не кидаючи слів на вітер, діючи серцем і власними потребами.
• Справедливість, коли я не роблю поспішних висновків і зберігаю баланс, не навішуючи іншим ярлики, а точно аналізуючи їхню діяльність щодо мене.
• Надія — це сама Я, моя рушійна чиста сила, мій оберіг. Коли здається, що все втрачено, Надія мені впевнено шепоче: «Ще не кінець».

І знаєте, що цікаве в моєму житті? Що я вдосконалюю методи і прийоми для кращого життя. Я не стою на місці, я не хочу підвищувати власну самооцінку за рахунок приниження іншого, я не потребую чийогось схвалення і не шукаю когось як ліки від власної порожнечі!
Кожна людина має спробувати реалізувати свою мрію. Хоча б раз, хоча б старатися мріяти. Коли я бачу в людях якості, які відрізняються від моїх, то я думаю: «Невже ця людина не розуміє і не бачить, як це виглядає зі сторони?»
Розумієте? Негативні емоції яскраві, їх легше викликати, маніпулювати людьми як маріонетками, створювати приводи власної важливості і при цьому не брати на себе відповідальності за іншого, знецінюючи його. Щасливим зробити когось важче: потрібно прийняти чужі недоліки, інші рішення, не обтяжуючи своїми словами.
Я риторично запитую:
— От чому не можна сказати прямо, відверто і нормально, без завуальованих шифрів і маніпулятивних кодів?

І одразу відповідаю собі подумки:
— Тому що для прямої і відвертої розмови потрібні ті чесноти, про які я писала вище: зрілість, сміливість і відповідальність.
Добре, що мені добре з самою собою, бо ще розбиратися в чужих травмах — це треба мати ще одне окреме життя. А так мені добре з собою залишатися спостерігачем за людською поведінкою.
Спостереження в мене склалося одне: кожен із людей шукає точки власного контролю, будь то працівники, колеги, кохана людина, діти. Чому людям так потрібно щось контролювати?
Вчора слухала інтерв'ю фізика Михайла Висоцького, у дім якого впала ракета.
— Чому ви не засмучуєтеся? — запитав його Суханов.
— А я можу цим керувати? Я не можу цього змінити. Що могли — те врятували, на жаль, багаторічна робота згоріла, дещо вдалося врятувати з батькового ноутбука — праця десяти років, — і він продовжує свою роботу.
Контроль дає безпеку, ілюзорну владу над кимось, компенсуючи власну безпорадність просто сказати правду — все як є насправді. Тобто усі маніпуляції людей сходяться на підвищенні їхнього Его. І класика жанру — емоційні гойдалки, зникнення, раптова поява.
Коли це все так чітко видно і зрозуміло, то насправді смішно від усвідомлення цього дитячого садка. А усі ці психологічні фокуси зводяться до одного й того самого дешевого цирку для підняття власної важливості.
І тоді я себе знову запитую:
— Добре, а чому я не вмію так маніпулювати? Чи вмію?
І відповідь знову не забарилася:
Я думаю, що люди, які маніпулюють, щоб викручувати певні сценарії, думають, що я з ними взаємно граюся в аналогічні ігри «кішки-мишки». Але мені це не цікаво, це забирає в мене час для того, щоб створювати свої унікальні вироби, розвиватися, навчатися, дізнаватися нове, спілкуватися з людьми, які взаємно наповнюють мене добром і теплом.
Один чоловік мені сказав про свою дружину, що вона перші три роки була ідеальною, а потім щось сталося — вона стала іншою людиною, якої він не знав. Чому вона змінилася?
— Та тому, що вона хотіла показати тобі кращу версію себе, в яку ти, відповідно, закохався, зрозумівши, що саме ця зручна людина тобі потрібна поруч. А я? Я завжди однакова — і в першу нашу зустріч, і потім, через роки. Так, це складно, бо незручно бути з неідеальною Надією, але з часом приходить розуміння, що ти колись помилився, вибравши кращу зовнішню оболонку. А коли через три роки жінка втомилася показувати кращу себе, то ти розпакував і побачив її справжню суть.
Ніхто не хоче визнавати власні помилки, а тим більше чоловіки.
Напевно, я дійшла до тої межі, коли вже нікому не зможу довіряти і довіритися. Тим більше, коли навколо щодня з'являються якісь нові маніпуляції. Краще я буду будувати власну найкращу Надію, ніж шукати білий дим посеред Львова.
Я перестала бути чиїмось дивом і очікувати на дотик поглядом. Я вже не та, котрою була п'ять років тому.
Я — авторка власного життя, і це найкраще місце, де можна зараз бути. Таке було передбачення на манікюрі, до речі.

Я більше не глядач у чужій постановці і не другорядна роль у чиємусь сценарії. Я пишу власну історію, де є і сільська хата з її чесними викликами, і мій багатий досвід, і найголовніше — я справжня, сильна і самодостатня.
Раптом в одній із кімнат щось зашелестіло і затріпотіло крилами. Це була велика зелена бабка. Поки я шукала, як їй допомогти, вона влетіла крізь відчинені вхідні двері.
Після усіх цих роздумів я знову поїхала на сільський цвинтар. За стандартним планом я розставила і запалила свічки, потім рушила пофарбувати лавки, щоб фарба їх захистила від дощу і вітру і лавки послужили довше. А дорогою на вихід я знайшла могилу бабусі моєї бабусі — прямо там, де шукала попереднього разу. Просто попереднього разу наче засліпило, а вдруге туман розійшовся: я розгледіла і змогла доторкнутися до металевого хреста Анни.
Тому що для кожного головного героя важливе його коріння і власна гідність.

My personal reflections on life, family, and the choices we make. Written in my native Ukrainian, translated and adapted into English for the Hive community with the help of an AI assistant. Photos taken on my personal smartphone during this meeting. Photos from my personal gallery on my phone were used. Thank you for your attention and visit.