У пошуках нових грибних місць
Минулого тижня ми розпочали осінній грибний сезон 2020 року. З різних джерел (соціальні мережі, форуми, розповіді знайомих) повідомлення про те, що вже є гриби, то ж ми вирішили поїхати у наші улюблені грибні місця у Старосамбірському районі. Ми зібрались у складі 5 людей, які якраз помістилися в одне авто.
А ввечері до мене зателефонував друг і одночасно кум і каже: "Їдемо по гриби". А я у відповідь: "Їдемо, нас вже п'ятеро зібралося"😄. А він тоді: "То ми їдемо з вами своїм авто, нас буде четверо". Ок, кажу, без проблем, виїжджаємо п'ята ранку, дві години їхатимемо, зустрічаємось перед лісом.
Наступного ранку ми так і зробили - їхали окремо, а зустрілися разом вже в селі перед лісом, куди ми мали іти по гриби. Ми зустрілися, привіталися, познайомилися, хто ще не був знайомий. Після короткого адаптаційного періоду (ось як я це назвав 😁) ми пішли в ліс. Там ми вирішили розділитися, щоб не ходити юрбою в дев'ять чоловік і не лякати поодиноких грибників (хоча я не бачив грибників-одинаків там, лише компанії в 3-4 людини).
Мій друг хотів піти в якусь зовсім протилежну від всіх сторону, і я хотів дослідити нові місця, то ж ми вирішили іти разом туди, де ніхто з нас ще ніколи не був. Спочатку з нами ішов швагро мого друга, а потім приєдналося ще двоє людей з їхнього авто, яких я дуже добре знав, і ми всі дружно розпочали довгий підйом вгору (Старосамбірщина - це наче Карпати на мінімалках, такі ж гори, вкриті лісами, тільки значно нижчі). Компанія з авто, яким приїхав я, разом з моїм швагром ходила більш освоєними місцями, що, втім, не завадило їм збитися з дороги і вийти до якихось саморобних свердловин, з яких затягувало нафтою.
Але повернемося до нашої групи. Ми довго та вперто ішли вгору, бо по боках дороги були глибокі та лісисті яри, куди ми не хотіли спускатися. Після одного короткого привалу і півгодинного підйому ми вийшли на лісову дорогу, що ішла по вершині одного із горбів. Там ми знайшли декілька білих грибів, але ця дорога швидко закінчилася і пішла вниз. Спустившись по ній, ми вийшли з другої сторони горбистого лісистого пасма. Перевіривши наше місце знаходження по JPS, ми побачили що вниз іти більше не можна, то ж вирішили іти по діагоналі.
Мабуть більш правильним рішення було повернутися назад, а не пхатися в зарослі молодняка. Наш рух постійно ускладнювала повзуча ожина, яка чіплялася за ноги. Я декілька разів ледь не гепнув на землю через це.
Коли ми підійшли до вершини пагорба, наші думки розділилися. Двоє з нашого гурту вважали, що пагорб необхідно обійти, а ми з другом - що його необхідно подолати, бо це може бути хребет. То ж ми розділилися, хоча (увага, спойлер!😂) ми через декілька годин блукань зустрілися в тій самій точці, хоча ішли туди зовсім різними шляхами.
То ж наша поріділа група продовжила шлях вгору і досягла таки вершини пагорба. Ми таки виявилися правими і це був хребет, хоча, в підсумку, це не допомогло нам добратися до знайомих місць. Але ми дійшли до вершини пагорба і відчувалися переможцями, так, наче подолали Говерлу. Фітнес-трекер мого друга повідомив, що ми піднялися на висоту дев'яностого поверху, що еквівалентно трьомстам з гаком метрам. Ми хвилин 10-15 сиділи там, на вершині пагорба і просто насолоджувалися тим, що змогли підкорити цю вершину, а потім пішли назад по хребту. Ми думали, що наш шлях вже буде легшим, але ми помилялися.